Біг чоловік через поле дике, Біг чоловік через темний ліс, Повну вулицю лементу й крику У легенях набряклих ніс. Біг чоловік через сонні луки, Вибився з сили від голосінь. Тенором, повним черствої муки, Допитувався: «Де ж моя тінь? Тиха, сіренька, на мене схожа, Завжди зі мною ходила тінь — Жити без неї не можу, Ніби дерево без корінь. Вона мене в скруті завжди виручала, Зі мною ходила і спати лягала. Як день — то казала, котра година... Бувало, до сонця повернеш спину, І прямо перед тобою стелеться власна тінь, Милуйся до ночі, якщо не лінь. І раптом втекла. Я один залишився. І відразу ж без неї у дурні пошився, Бо не второпаю, котра година, Куди повертати потилицю й спину І як узнати — чи день, чи ніч... Раз тінь моя пурхнула пріч...» І побіг чоловік по світах блукати, Знемагати від сліз і квилінь, Спотикатися, шукати, благати: — Поверніть мені тінь!.. А тіні байдуже. Живе сама. І видає себе за людину. І хоч нічого людського в ній нема, Ніхто не помітив зміни. |