| „Ви знаєте, в домі тім є превелике горище – Отам і грішила, а ви собі думали, де?
 А сила нечиста, отой її чорний котище,
 Пощезла кудись, що вже й гицель її не знайде.
 А як її батько склинав при чесному народі!
 А їй мов нічого – стоїть наче свічка пряма!
 Така була горда, мовляв, приступитися годі,
 Аж тут показалось, що сорому в неї нема.
 Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.            23
 Застали сусіди – душила її у садку.
 А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
 Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”
 У сизім тумані від башт повертаються стежі.
 Далеко-далеко, лиш оклики чуть голосні.
 І хтось промовля… так… суддя у червоній одежі…
 А може, вже й справді молитися треба мені?..
 Ці східці ведуть догори – а як в пекло спускаюсь.
 Отак мені й треба: згубила невинне дитя…
 Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
 Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!
 Одна тільки думка пече, наче голка зашкурна:
 Чи він пожаліє, чи, може, навіки забув?
 О боже, не знаю, чи грішна, чи відьма, чи курва,
 А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!
 Такий був ласкавий. І мова, неначе здалека.
 Він старший на вигляд. Казав, йому тисяча літ…
 Мені ще тоді відчувалась якась небезпека,
 Коли проводжала і плакала біля воріт.
 Ось кат розім’яв собі руки. Закинув уміло
 Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести.
 І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
 Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…
 А глупої ночі шмигнув попід браму закриту
 І гірко ридав, роздираючи груди свої,
 Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
 Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.
 2004
 ІІ
 А я ж повертався. Я насліпо гнав своїх коней.
 Пристрілював, загнаних, не на одній з переправ.
 Запізно отямився. Договір був незаконний.
 Я ставив багато. І ставку, звичайно ж, програв.
 Він тер вузькуваті долоні. Він терся в довіру,
 Мов кіт об коліна. Очиці в гидотнім лою…
 Я був нерозважний. Хотів усього понад міру,
 На владу над світом тебе промінявши. Мою.
 Ще тішився довго, що вирвався з ями застою.
 Мені, божевільному, вічність була на меті.
 Мав бути інакшим. Вагомістю і правотою.
 Я все пояснив тобі в тім, ще давешнім, листі…
 Той лист не дійшов. Бо, забувши його одіслати,
 Знайшовши вже потім на бюрку, якогось там дня,
 Я дер його в клапті, бажаючи стати крилатим.
 Бажання уже не збувались. Я вивів коня.               24
 І був переїзд. Бездоріжжям. Крізь митничний гамір.
 Лихе прочуття мене гнало: не гайся, лети!
 Хотів якнайшвидше. Врахуй мені, боже, хоч намір,
 Усі спотикання якоїсь важкої версти.
 Надибав знайомих. Вони мені перші й сказали.
 „Котра Маргарита? Небіжчиці пряхи донька?
 Спізнився ти, друже, – учора на горло скарали.
 Судили як відьму. Убила свого дітвака”.
 А я ж повертався. Бо думав – ще буде до кого.
 Бо думав – зустріне, коли заступлю за поріг.
 Навіщо, скажи, я долав цю прокляту дорогу,
 Коли мені, боже, ти навіть її не зберіг –
 Лиш право на вічність і право побути собою,
 І пам'ять про те недоросле наївне дівча,
 Що стала зорею, пекучою й непровідною,
 І стисла за горло петлею тісного плаща?..
 Припав до дверей запорошеним сірим камзолом.
 Чи сльози пробились, чи просто повітря сире?
 Все скінчено, Мефе. Спини своє чортове коло.
 Бажання уже не збуваються: смерть не бере.
 
 |