Очі їх калинового полиску, А сліди хрестаті, корінні. В них по ночах березневих проліски Щось танцюють, п’яні і сумні. Шерсть трави іскриться попід зорями, Як весілля вовче, гонить сум. І пульсує венами прозорими Вовчий світ – невидимий, мов струм. Тільки що вони убили оленя, Тільки-но учили вовченят Рани як зализувать оголені, Як на Місяць вити чорним голосом І жаліть крилатого коня. Вітер і ріку любити ребрами І минати, як чортів, людей. Золотіти восени із дебрями І біліти там, де сніг іде. Кланялись дуби на захід сонячний, Як перед іконою ченці. Димкою, різким крилом воронячим – Крові калинові прапорці. Вовчий бог стояв над лісом праведним І мисливські кулі відвертав Тих, плитких, що хочуть світом правити Для забав. Мов намисто з вовчих ікол шабельних, Клавіші комп’ютерні блистять. А вовків – нема… Лиш очі жаб’ячі… І Париж… І – сита благодать.
|