Проснулись вулкани.
Страшна, неземна їх краса.
До мене прийшло таке щастя –
Кудди ттвоє діло!..

Я чхав на політику.
І не для мене чернечий сан.
Глобально похолоділо.

І мавка поліська любила, сумна, мене.
Смішила безпечна хоробрість нардепів.
За «боїнгом» часу лечу крилатим конем,
Як сам ще не знаю хто із Вертепу.

Породисті музи цілують мене задушевно –
То хором, то хором... а то по одній, в самоті.
А в жилах є голос, пронизливий голос і древній,
З якого і ліпляться вірші мої золоті.

Вони будуть жити, коли вже не буде нікого,
Кого я любив і кому на дорозі стояв,
Допоки пташки, наче душі, летіли до Бога.
І падали зорі від Бога:
Між ними й моя.

Солона до крові, що чула ще плач динозаврів...
Усе повторила, хоча неповторна сама.
А зморшки на шрамах –
Мов слід від вінкового лавру,
Колись благородна аж сива завіє зима.

Що ж, доля поета ніколи не буде медова.
То куля, то фінка, суконна під небом петля.
То «друзі»-поети готують іудині змови,
Таємні, як тля.

І – всі трубадури посмертної слави поета –
Ті друзі його...
Але більше – його вороги...

І будуть сміятися ті,
Хто подалі від Етни,
І з попелом їсти
Продажні свої пироги.