Флейта водоспаду

Ох, який вередливий водоспад спогадів.
Ні, це радісний реваранс  від княжих каверзів
просто не може приховати стільки подій.
Кожна крижана крапля цього потоку
має свій моторошний вихор життя.

«Міріади освіжаючих поцілунків
в одному коверті полохливої  краплі.
На замку теплі вуста, вогкі очі  пам'яті.
Ніч. Одна з багатьох. Але найдивніша.

Ніхто не може вгадати час спалаху,
як все почнеться і як все закінчиться.
А з водоспадом нічого не трапилося,
і в той же час відбулося все наяву.

Декілька дотиків, що змінили життя.
Цокіт камнів, дим сигарет. Тремтячі пальці.
Чай, що остигнув, очі зустрічі, що бояться,
з двома вуглинками навпроти. -

Що це: любов а чи  нова гра в кохання? -

Завжди одне і те ж і завжди по-різному.
Він і вона і ніхто не сказав нічого і зникли.
Може назавжди, а може і ні. Але це неважливо.

Головне, що цей водоспад чується  в ущелинах
де ніч залишиться назавжди в точці буття,
метрономом якої є серце і любов.»

І ніхто ніколи не зможе прожити все так,
як це було в густих пасмах водоспаду.


А потім, зачах серцем, а що таке розпуста, коли кохаєш?
Може просто це втрата світла в очах і небажання
думати  про те, що буде завтра. "Завтра" був ранок.

Як завжди сонце похмуре і хмарне.
Туманний ранок з новими ліхтарями мого життя.
Порожній трамвай гонить золоті стрілки часу.

Колись був рожевий такий же трамвай мрій,
в якому все поверталося від далекого в дивне.

І був ще дощ, і була гроза. Важкі тіні водоспаду.
Листя тріпотіло від червневої пристрасті,
а я передчував нову зустріч, якої вже не було.

І все, що залишилося - декілька пелюсток недарованих квітів,
шматочок нерозпізнаного вчасно щастя.
Потім була ще довга веселкова ніч.

Інша, зовсім інша в погляді височить над тобою.

І було зовсім неважливо, біла чи  чорна, і
що подумають ті, хто зупиняє на мені погляд
бо  здавалося, що до ранку ще дуже далеко,
що можна кохати  їх всіх одночасно
і кожну по-особливому.

Але з самим собою мені було страшно,
я пам'ятав, що всього декілька дотиків
змінюють все на обличчі, і навіть мир.

Кожне торкання народжувало нове життя.
Я не витримав і пішов. Їй було вже все одно –
мене просто не було. Напевно, саме в такі хвилини
стаються помилки, про які жаліють на ранок.

А я не  жалів. І ранок був знову туманним і хмарним.
Тільки дощу не було. У грудні дощу не буває. А чому?

І його не було. Його більше не буде. Ніколи.
Зате тепер у мене є ще одна ніч. Така ж, як твій
жовтий місяць і твоя  оранжева і дико красива мрія.

Бачу нове - переді мною флейта,
яку мені вже погрожують зламати об голову домашні...