Усе було б добре.
Усе було б, друже, добре,
Але заважала триклята ота душа...

Іще не зима.
І ще тільки мла –
Як в домрі.

Ми їдем в село.
Назустріч летить лоша.

Лоша не крилате.
Рубінові зорі в річці.
І листя з дерев –
Наче кров зі ствола, струмить.
А церква –
Синенькою фарбою мазана
Рідна вічність –
Стоїть і чекає,
Коли нап’ємося й ми.

Щоб совість стогнала,
Як в березні дика кішка.
Дзвеніло нутро, і зналося:
То життя –
Дурне й поетичне...

Крізь смерті дитячу сумну усмішку
Село вечоріло.
Чекало своїх бродяг.

З киплячих америк,
Столиць, океанів сивих.
Усі обіймались.
І плакали... і росли.

Так ось воно Щастя:
Лоша цілувати в гриву
І падати болем
В такий, як і ми, полин!..

Ідемо по лісі,
Якого давно немає,
Із другом дитинства –
На цвинтар, де сплять... пісні.

Усе було б добре...
Тонесенько хтось гукає –
Мов пес нетутешній
Біжить по тонкій струні.

На кожне земне бездоріжжя
Хрестився таксист наш сивий.
В погоду таку золоту
Туман в голові – і все...

Вертаються коні.
Сплітаються їхні гриви
Й лошатко окрилене
Душу мою пасе.