1.

Сльозокров потекла,
Наче пісня по шаблі горбатій,
Бо вдавився комфортом
Останній природний поет.
Він не може уже
На великій воді написати
Про легке й головне,
Як росинка чи танець планет.

Він не вміє піти
Й за свободу померти на воскрес.
Йому страшно повстати
І здатися злим і смішним.
А Перуна й Христа
Він вже бачить
Мальованих воском…
Сльозокров’ю важкою
Судьбу ж малювали вони.

Тож складає поет
Свої болі охайні в совочок.
Модна слава при ньому
І білі, як вірші, хліби.
Йому шкода себе і синів…
Що вже скажеш за дочок?..

“Ах, якби ж за царату якого…
Якби за тирана… якби…”

2.

Не любові продався.
Не сивій, мов лірник, горілці.
Не в скандали зірвався,
Бо навіть вікна не поб’є.
Після третіх півнів
Хтось у ньому свистить на сопілці.
Значить, щось ще при ньому
Не приспане все-таки є.

Саможаль аґресивний.
Душевна бездітність і пустка.
І, як пастка,
Пасхальна пошана
Державних мужів.
А душа вже пухнаста, домашня,
Комфортна і тлуста.
На осінньому золоті
Він же її підігрів.

3.

Райські яблука гупають
В ритмі великого серця,
Що до болю нехитре.
Але на джихад не піде.

Він занадто ліричний поет,
Щоб на себе розсердиться.

Диким цвітом морозним
Зоря його ніжна цвіте.

4.

Вже і страху нема.
Вже усе полонила байдужість.
Грубим салом зимовим
Духовний хребет оброста.

Сльозокров замерзає,
За смертю красивою тужить,
Адже смерть не впізнає,
Де прірва, а де висота.

5.

Рідна смерть посміхнеться…
А предки й нащадки пробачать,
Адже “слаб чєловєк”…
До своєї зорі не дотяг.

То ж до нього зоря упаде,
Наче доля заплаче.
Як дитя.