*** Як насіла на тебе хмара, а вже ти її й не здирав, і не бачив залітних заграв: по життю я тобі не пара... Ти не парубок, то й не пара я,– поринаєш по самі вінця, ой, не пара я, просто парія, відчуваєш? Аж до мізинця. А на ньому перстеник місячний чоловіка мого незбувного, незабутого-непересічного, аби ти його... не забув... його... Як колиску тобі я ладила усі роки від його втечі, щоб дібрати латаття злагоди або стріти когось надвечір... Бач, не стрілося, бач, не здибалось, колисаночкою тужила та гляділа за Дніпр на Видиби, довго-довго усе гляділа. Поріділо волосся пасмами, ти не парубок, я не кралечка... І душа моя передчасними почуттями стреножена змалечку.
|