«Ой, ніхто мене не любить… …наїмся хробачків!» Народна муд[ду]рість. Ото і світу - що по наших норах… Ми бережем його, щоб враз не щез… Чи «на морях» живемо, чи у горах, Ми – хробаки (чи « з крилами», чи без)… Всі риємо неорані городи, Щоб «гумус» з часом не закам*янів, І марево солодкої свободи Живе у норах наших слів і снів. А на поверхні – будяки і квіти, Корінням пробираються в наш світ… І кому з них померти, кому жити Рішаємо лиш ми… і сотні літ Свою, хробацьку, робимо роботу: Гризем коріння, пушимо грунти, І плодимось… до крику і до поту… І це життя своє, як довгу ноту, Аж до фіналу мусимо тягти… Так буде вічно, але я не плачу… Все ж не в гімні живемо, а в ріллі… - Привіт! - Привіт… - Ну, як живеш, хробаче? - Та-а… так, як всі… звикаю до землі.
|