* * *
Лунає голос. Потяг. Промінь
В осіннім полум’ї печалі.
Спокуси ночі, дні-повії
Заманюють все далі й далі.
За вікнами біжить природа
В сліпий тунель, в обійми смерті.
А пагінці і немовлята
Такі ображено-відверті.
Та передчасно-педантично
Вмирає все, що вже воскресло,
В німім падінні всіх єднає
Земних законів перевесло.
За небосхилом невагомість,
За поворотом перевали...
А пензель прагне в передсердя,
Бо серце музиці віддали.
Парадоксальні паровози,
Незрозумілі пароплави
На звуки фарбу проміняли
І почуття дали за славу.
Передчуття... Чи переддення?
Чи передмістя?... Восени
Летить життя, мов павутиння,
Мов крик із кінчика струни.
Лиш парус юності пірнає
В сумні пастелі пасторалі.
Лиш тіні ледве постаріли
На полюсах пустих спіралі.
А патетичний тон прощання
Уперто тисне на педалі...
За вікнами згорає осінь –
Світлина юності й печалі.