Задивитися б угору і забутись,
Так, щоб вічність непомітно пролетіла…
Відокремитись, від тіла відштовхнутись
І гайда туди, куди хотіло тіло.

Полетіти в синє небо ,  розігнати
Запізнілих мрій своїх пташині зграї,
Понад містом рідним стрімко покружляти,
Смачно плюнути донизу… Мо* згадають?!

«Забуритись на моря» по самі вінця,
«Відтягнутись»! Так, як роблять «білі» люди.
Задрімати, головою на колінцях
Тої «кралі», яка носить пишні груди.

А на вечір, в ресторані погуляти,
Розкидать «бабло», кричати: «Їжте, тварі!»,
Музикантів, як братів розцілувати
І за пісню їм полишити  «Феррарі».

А на ранок вже нічого не хотіти,
Наплювати і на гроші, і на славу,
І до Генпрокуратури полетіти,
І на всіх «козлів» одну завести справу…

Щось надовго відірвався я від тіла,
Мабуть думає воно: де мене носить…
От незграба! (Моє тіло полетіло
До асфальту і собі розбило носа).

Це, напевно, попередження від Бога,
Щоб так високо свій ніс не задирало,
І  дивилося б уважніше під ноги,
І душі, щоб до пори не відпускало.