| я настільки мовчу, що зриваюсь на крик. встановити зв’язок, проковтнути язик.
 зупинившися, з жахом намацати стіну.
 як завжди, я поставила все. як завжди,
 все пропало. ну що ж – піднімайся, іди
 і плати свою ціну.
 
 я гадала, що руки не брешуть, якщо
 навіть брешуть вуста. я гадала, ніщо
 неспроможне закреслити дику взаємність тремтіння.
 але я помилилася: наші тіла
 нам чужі, і якщо навіть я і була
 на межі – ти не креслив цих ліній.
 
 виявляється, зраджують слина і піт.
 виявляється, вихід там само, де вхід.
 я лечу, як болід, я тремчу, як старий паралітик.
 ти пішов, не забравши нічого. тоді
 що ж я марю? ходжу, як у темній воді,
 неспроможна ні плакати, ані як слід захворіти.
 
 втім, це слабкість – а слабкість пасує не всім.
 і земля, що кружляє навколо осі,
 не зупиниться, скільки її не гамсель кулаками.
 тож не варто аж надто молитись на дим
 чи на пам’ять. збираймо пожитки, ходім:
 кожен з нас – за своїми зірками.
 
 світло ріже, бо світло – це скалки дзеркал.
 подивіться – я радісна, я говірка!
 я пишу – отже, щось у мені ще від мене зосталось!
 тільки пальцями страшно торкатись лиця,
 бо не знаю, хто з нас – справжня я, а хто ця,
 що всім вам посміхалась.
 
 слів бракує. і там, за словами, – пітьма.
 чули голос мій, скажете? ні, я – німа.
 щонайбільше – відлуння, а може й гудіння антени.
 мої смисли колись ще розчавлять мене.
 ти правий, що крапки розставляєш. я – не
 та, котра доведе божевільні твої теореми.
 
 слів бракує. лишились одні цигарки.
 я ще буду півночі латати дірки
 на своїй усезнаючій, всепам’ятаючій шкірі.
 кожен подих – поріз, кожен дотик – це шрам,
 але навіть у цій хірургії всім нам
 ще воздасться – залежно від нашої віри.
 
 тож я вірю: у справжність імен і знамень.
 через силу я вірю у завтрашній день,
 в те, що коло – не коло, а дещо подібне спіралі.
 в те, що кожен кінець – ще не зовсім кінець,
 що у жилах штовхається кров – не свинець.
 в те, що всі ми живі – хоч би скільки разів помирали.
 
 тільки тут моя віра – блазнівський ковпак.
 і дзеркала сміються, що все це не так.
 і у роті – цей смак: ні, не райських троянд, а блювоти.
 та хоча й не спрацьовує Пісня Пісень
 в наші дні, все одно – я б віддала усе
 за один твій украдений дотик.
 |