Доки хтось дріботить, як по рейках, по шпалах, босоніж І рахує хтось зорі, мов сльози сирітські Господь, Є ще сенс і є смак у життя вкорінятись, мов сонях, Як у душу душа, як у плоть розтривожена плоть. Наче райського дерева корінь – вгорі блискавиця. Знизу – магма черлена. Між ними – чаїна журба. Блиск жертовних вогнів на сучасних пластмасових лицях І солона роса заіскриться на скіфських бабах. Бинт Чумацького Шляху червоний, мов небо морозне. Тятива горизонту – як шрам на бездоннім вині. Є ще сенс і є смак, доки зріють під віями грози, На пахучому сіні, на чесній і вічній війні... А мені вечори – мов ялинові вина гарячі. Місяць – усмішка смерті – над серцем стоїть і стоїть. Все життя своє я на кохання і пісню потрачу. Так живуть солов’ї. Так дерева живуть, що до скіфів корінням дістануть І озонові діри прикриють листком золотим. Я із ними помру, отже, з ними навіки зостанусь Молодим, моло... дим...
|