Ковадло і молот дзвенять наче дзвін,
    Оспівують вранішню тишу,
    І звуки за сонцем летять навздогін
    В небес затуманену вишу.

     І морщиться потом ковальське чоло,
     І руки гудуть від напруги…
     І гнеться залізо, мов свіже зело
     Не в силах терпіти наруги.

     А що з того вийде, чи шабля, чи плуг,
     Що буде – обжинки, чи битва -
     Те знає коваль, він і бог нам , і друг,
      До нього прохання й молитва.

-   Зроби нам ковалику сапу й граблі!
-   Зроби на одвірок підкову,
Щоб щастя селилось на нашій землі,
І зло не верталося б знову…

І стомлений вечір на кузню впаде,
Дзвінкі припиняючи звуки…
Додому засмаглий коваль побреде,
Обмивши замурзані руки…

А скільки із тих заскарузлих долонь
Стече іще поту і крові,
Щоб перекувати пекельний вогонь
На світло Добра і Любові?!