На підвіконні спить травнева синя ніч,
Грайливим кошеням згорнулась та муркоче.
І знов не ті слова шепочеш віч-на-віч,
Вже б краще цілував – я більше слів не хочу.

Я запалю свічу. «Банально», – скажеш ти.
Кохання та вогонь – це не банальні речі.
Ти краще вже врятуй мене від самоти,
Та не верзи дурниць. Які могутні плечі!..

Ти – гарний. Та смішний… Благаю ж, помовчи,
Безглузда мода ця – здаватися розумним.
Вдивляюсь у вогонь тендітної свічі.
На серці й на вустах стає солоно-сумно.

Кохаю… Просто так… Без розуму та сил…   
Не віриш? Ну, й не вір. А я кохала й буду!
Нічого не скажу – ти навіть не проси.
Кохання і слова – така хитка споруда.

У грудях аж пече від погляду твого…
Не знаю, де твій дім – у пеклі чи на небі?
Не боляче очам дивитись на вогонь,
А боляче душі дивитися на тебе…