Чути кроки – мчать потоки до піщаного палацу,
як затвором, клаца оком білобока-папарацці –
диво хоче увібгати, кат, у глянець ілюстрацій
і чатує, що до саду вийдуть Вій чи троє грацій -

тут колись на пнях смиренно феї вели теревені:
як у пальці краль кусали жала - гострі веретена,
і перевертні ломились крізь епохи, через терни.
Час із бочки лився - вермут – налетіло стільки скверни,

дні летіли - кепські жарти, бородаті, ніби Кастро,
і лизала рання студінь плечі ніжні з алебастру,
на однім тепер – синиця, що голосить про піастри…
У гербарії розп’ято наші спогади, як айстри,

і списами коле в серце –
вже на денці тиждень страсний