Заблукала в блакиті мрія, мерехтить, мов душа, кришталь. Та несе на рожевих крилах світанково-прозорий жаль: як, мовляв, не зустрілись в небі тії зорі сумних очей. Чи то сірі, чи навіть срібні, від яких крізь пітьму тече боже чудо та чисте слово. На межі неможливих мар. Забуває про час та сором, сходить з обрію в серця храм. Заблукало в блакиті сонце, все шукає - де місяць йде. На рожевій бринить долонці срібло ясних твоїх очей. Зустрічаються вечір з ранком, я в тобі роздивлюсь себе. Мов лісна безтурботна мавка, в річці неба знайду я те, що шукає в безодні мрія, від чого мов кришталь – душа мерехтить. Відлунаю співом я німим. Та впаде межа обрій дзеркалом розіб’ється, я – безкрила – зірковий шлях подолаю. Бо рветься серце віднайти тебе в небесах
|