Відчини, мій Фрідріху, вікно, Хай погляну на широкий світ. Бачу чорне незбагненне дно, А над ним золототкану сіть. Привиди кружляють наді мною, Постаті, що їх колись творив. Прилітають з правдою сумною, Що останній буде цей мій зрив. Березневе запашне повітря, Навкруги весни передчуття. А для мене гострить срібне вістря Смерть і скоро перетне життя. Вийди на хвилину, Екермане, На момент лиши мене самого, Хай душа із вічністю зістане, Щоб полагодити справи з Богом. Чую призов із землі, від споду, Чую подих вічності глибокий, Чую з-за вікна холодний подув, Льодові, скляні, драпіжні кроки. Вже приходить срібна смерть до мене, Вже стає навшпиньки за дверми, Серце з жаху стукає шалене: Що є там? Навіщо світ німий? Друже мій, навіщо ти мовчиш? Парка нитку розірве прожогом. Вже не потішай мене, залиш! Хочу поладнати справи з Богом. Все моє життя – одне змагання За гармонію людини й Бога. В осені мого життя й зарання Я все чув, що людська правда вбога. Кожний день для мене був щаблем До нових, до невідомих тайн. Вічно таємниць горіх гризем, Вічно є для нас таємний Райн. Кожний день для мене був щаблем, Що веде в найвище недосяжне, Вічно в незбагненне ми пливем, Лиш воно для нас є вічно важне. Я творив з життя великий міт, Я шукав тебе, о божественна казко. Хоч на плечах більш вісімдесяти літ, Все-таки вмирати важко. Аж пізнав я таємницю міту, Де в Європу перша йде дорога, Вивчився я в грецьких майстрів заповіту, Як людина може сотворити Бога. Аж тоді дійшов я до мети Та здобув заклятий казки край, Аж тоді заграв огонь святий, Я сказав хвилині: ”Все тривай!” А тепер пануй над мною, смерті владо, Та не цілого мене захопиш, Я – твій спадкоємець, сонячна Елладо, А лишуся – тайним радником Європи.
|