Я була лиш для тебе. А ти був сокіл.
Сокіл над бруком найвищої з Атлантид.
За нами тягнулось небо вишневим соком,
І щиро байдуже – «над» чи «під».

Ми просто хотіли, обганяючи світ і рух,
Отак лишитись навіки в основі лету.
А ти взяв та й поснідав  із інших рук
Від мене далеко.

Сталось тоді – ой чорно, чорно, як для обох,
Так і для Бога,  що довго ліпив нас.
І був безпорадний у цьому Бог,
Зі скелі кинувсь.

А ти собі сокіл. Рятуй же його, давай!
Вгинайся, нехай доведеться криво.
Інакше – який же без нього Рай?
Кому здались твої крила?