Невже..?

Місто наших думок
зосталось порожнім,
птахи відлетіли,
за містом цвіте ковила,
а сніг летить назустріч,
птахи не повертаються,
місто руйнується,

для нас залишається камінь,
в твердому нутрі якого
білі пелюсткові таємниці
просинаються і засинають
під засмучений голос води.

Ми чекатимемо на музику,
що прилине з того берега вітру
як порятунок, або невідрадна ніч.

І не буде кого запитати
чи багато нам років,

з нашої тиші і спокою
збудується світ,
але місто, що стало
колишнім
нас полишає.

Нам потрібно було лише
вчасно зустрітись
тоді б тутешня вода
не роз’єднала нас...

Сподівання на вітер
трави покладуть на струни.

І довго плакатиме світло
і не зможе прийти у сутінь,
щоб схаменутись.

А забутих птахів
просторі крила
нас заховають у час,
ми повернемось у вирій.
Я ж тобі говорила,
що так не хотіла!

Місто втікає від нас.