З-за твоєї синьої Сум-Гори вийде місяць-шибеник рваним боком. Бідного поетика забери – за первинні враження, за вітри, де лише за віршики буде спокій. Я втомився ластитись до весни. Місяченько котиться, хилить ріжки. Дурнику-поетові – не засни, бо до шибки тулиться пів-вини. Піду помолитися, хоч на трішки. Хай не зразу зробиться – як в Раю. Я від тебе віршами помираю. Між людей зі свічкою постою. А спитає батюшка: чи love you – вийду небом дихати... й хата скраю! Через цвинтар кинеться дзвін-луна і об груди вдариться рівно тричі. І чомусь уявиться: ти – одна... Присмак твого голосу у вина... Тільки в небо голос той вже не кличе.
|