А який мені толк із отого солоного болю,
Коли крила за коренем сильно сумують в піснях?
Запах зілля відьомського вітер розносить, як волю.
На весь всесвіт кричить ще безгнізде різке вороння.

Я милуюсь один чорним блиском свяченої шаблі.
А який мені толк сиве щастя ділити на всіх,
Соком райських беріз упиватись повільно, по краплі,
І у битві душевній спокутувать предківський гріх?

А який мені толк від гітари вертатись до кобзи,
Від хреста до меча, до бабів кам’яних, перунів?..
Коли можна узяти ножа і фанеру, і лобзик –
І нарізати з кореня крил, які бачив у сні.

А який мені толк слухать голос ранкової зірки
І писати пісні, коли можна служити за гріш?
По житті гарцювати, мов тихо спускатися з гірки,
А не йти проти течії – наче весна по корі.

Я повстану один проти всіх, проти зграї і раю...
Бо не вірю уже ні політикам, ні жебракам.

Отакий мені толк.
Як зерно, до весни умираю –
І колоссям воскресну
У зоранім зорянім полі, десь там...