Коли світання почина прозирати крізь хмари чудернацькою лампою, світлофором, що забороняє снам бігти далі і вибухає тисячами будильників, здіймається зграєю грайливих круків з висотного крана, ляскає тисячами дверей, наповнює рури тонелів потягами, повними сонних постатей, як не сумніватися, чи не наступний це сон, хай і яскравіший за попередній, як не тягтися рукою до годинника, аби пересвідчитися, що час ще є, подібно до того, як висотний кран тягнеться своєю стрілою чи до схованого за хмарами сонця, чи до майбутнього, що розлітається вусібіч зграєю грайливих круків, поки рука наштовхується на темне скло з мельтишінням кабелів з того боку і цинічним закликом ні до чого не притулятися, ні на що не спиратися, нічого не сподіватися, крім хіба того, що час ще є, і буде наступна станція, і наступний день, і відповідна їжа?

Як не зважати на нереально подібні один до одного вирази облич довкола, незалежно від віку та розташування тіла в просторі роздовбаного вагону, бозна-коли виготовленого митищинським заводом і звідтоді нещадно ремонтованого, як не припускати імовірности падіння тиску в його гальмівній системі чи нереальности всього цього видива, разом із надто туманним спогадом про щойноминуле, про те, якими саме відхиленнями від недосяжного ідеалу здобув свою реальність сьогоднішній ритуал затикання будильника, підйому, сніданку, одягання, здіймання зграєю круків з висотного крану?

Можна витягти з сумки ґазету, коли вона там є чи її вдалося тудою наснити, спробувати розгорнути її попри тісняву вагону і прочитати пару невеличких заміток, адже це доволі точний спосіб пересвідчитися, сон це чи не сон, хто не читав уві сні чи напівсні тексти, в яких неможливо розібрати не лише про що там йдеться, але і чи є сам текст, чи лише сіра мішанина донедавна статичних літер здіймається зі своїх місць зграєю круків чи тисячами мешканців спального масиву, що поспішають на роботу в пошуках можливостей само-тривання і само-відтворення, самоствердження чи самопожертви, і сам той факт, що можна з дня у день брати участь у цьому розпланованому годинниками дійстві хіба не викликає відчуття подиву як не захвату від того, наскільки важко пересвідчитися у реальності того всього чи бодай у неминучості наступної станції?

І, так чи інакше, але звертаючи увагу на реклами, що ними рясно вкрито стіни вагона, сторінки ґазети, уяву і спогади, як не замислитися, що головне, в чому намагається переконати свого спостерігача кожне рекламне оголошення, це те, що час ще є, принаймні у нього — і на те, щоб відчувати переваги додаткових бонусів, і на те, щоб зробити перерву, не гальмуючи об смак бажання загальнодоступних кредитів на придбання так необхідних у господарстві речей, на ремонт, на навчання і відпочинок, на все те, що заповнює порожнечу мельтишінням кабелів за склом, де відбиваються так нереально подібні між собою вирази стількох різних облич — чимось більшим за віру в реальність всього того, неминучість наступної станції, наступного дня, що позначить себе неодмінним червоним світлом для снів, які б солодкі вони не були?

І коли двері відчиняються, і натовп вихлюпується на перона, мчить до ескалаторів, розтікається струмочками по заводах і конторах, магазинах і будівництвах, зграєю круків здіймається зі стріли висотного крана, годинник намацується, і показує, що час ще є, що можна не надто поспішати, взуваючи капці і спрямовуючи своє тіло крізь дрібні відхилення від усталеного ритуалу вітання з санвузлом, розігрівання сніданку, їжі, одягання, тестування ліфта на міцність його тросів, переміряння найкоротшого шляху до метра, стояння у наладованому вагоні, стояння на ескалаторі, проживання ще одного дня з довжелезного ланцюжка подібних між собою днів, нескінченного, як очікування наступної станції…