Відколи враг мене призвів Нещаснії писати вірші, Я людям всім осточортів І остогид від трясці гірше. Я твори всім читав свої, Бажаючи братам науки, Од мене ближнії мої Тікали, мов од скаженюки. І в попіл голову я вбрав, Зложив поезію в торбину І світ за очі почвалав Шукати правди у пустиню. Далеко від людей лихих Собі я оселився в гаю, Там серед птахів лісових Я вірші голосно читаю. Коли ж крізь села й городи Я крадуся попід тинами, Цькують мене й старі діди І тюкають на мя устами. І кажуть дітям: цей піїт Був гордий, з нами він не вжився, Дурний хотів запевнить світ, Що мир без нього б провалився. Глядіть на дурня ж ви цього, Який він миршавий і бідний, Як під віршами гнеться бідний, Як зневажають всі його. |