Щемить мені, як серце на погоду.
Чи буду я сама собі відверта?
В мені жага липневого городу,
Напевне, до кінця іще не стерта.

Роки мої, окислені залізом
Чужого міста, надавили скроні.
І вечір на висотному балконі
Торішнім не проймає романтизмом.

Десь сонце – там, вливається в суниці,
І в огірків мережанки колючі.
Чи зможу я печаль свою озвучить,
Таку ж глибоку, як сільська криниця?

Коли життя близьке до перекосу,
Найвищу правду не знайти в бетоні.
Мені наснились помідори в росах –
Холодні з ночі й глянцево-червоні.