Микола ШошанніЖОНГЛЕРАнатолію Дикому Мов потертий жетон метро — на лежанці — де все даремно — під дірявим хистким шатром сонно лежнем лежить арена… Вдячно лускає тут глядач між лушпиння насіння в лузах. Зрідка всі ми — хоч стій… хоч плач — заглядаємо в цирк ілюзій... Хтось сумлінно гребе веслом… Хтось чекає свого й одного… Цвях програми — великий слон — піднімає серйозно ноги… Значно менший нащадків ріст між Ікарів або Дедалів… Лиш наїзників сонми скрізь — наїжджають сильніш дедалі... В трупі цирку, де бос — терпуг — киньмо погляд в відкриті двері — є тут всі — від ручних папуг — аж до клоунів чи жонглерів… Хто він — тиха вода чи глек… Частка цілого… Ціль чи кулі... Майже завжди несе жонглер замість глузду вуаль в баулі... Зачаровує легкий крен вогняних траєкторій злетів — що ширяють на тлі арен в піруетах простих предметів... А серпанки вуалі вслід під блискітки хистких резонів переходять з арени слів у туманні діапазони... Все спливає в спокійний став… Давній звичай на спуск завіси... По закінченні всіх вистав кепку втоми жонглер повісить... Лиш тоді — під тремтіння ніг — він подумає з щемом вірчим: «Я також все робив — що міг… Хто прийде — нехай зробить більше...» |
2000 © Микола Шошанні |