Вже весна... ще весна... а холодно...
Сум дірявим човном пливе.
Безпритульне торішнє золото...
Імпульсивні стежини вен.

Просинається риба в озері,
Крапля в краплю сльозиться сік.
Юне листя, як чесні козирі,
Покриває шулерства всі.

Небо синє, аж чорне деколи,
І аж синя чорна земля.
Задзвеніло усе, замекало.
Журавлі летять звідтіля...

Хтось гіркий, нагрішивши досита,
Душу в церкву несе просту
З холодів, із застілля з тостами,
Як могильну важку плиту.

Хтось деревам і зорям молиться,
Сонцю, грому, вітрам, воді...
Дід он в білій сорочці голиться:
«Дочекавсь весни – по біді...»

Баба сушить перину пір’яну,
«Руки в боки» – внучат зове.
За казками і за повір’ями
Вчить любити їх все живе.

А над всім – Сонця чесне золото,
Пісня, човен, втопився лід...

Сорок перший раз сумно й молодо
Над усім цвітуть журавлі...