Уже зірвали маскхалат з тонкого поліетилену і якось невпопад й невлад вІн з висоти у натовп глянув. І заперечити не встиг, як вгруз у постамент всім зростом. ПЕРЕД ПАМ'ЯТНИКОМ ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ В ЛУЦЬКУ Уже зірвали маскхалат з тонкого поліетилену і якось невпопад й невлад вІн з висоти у натовп глянув. І заперечити не встиг, як вгруз у постамент всім зростом. Отак поставили - і стій. Стояти ж в бронзі не так просто. Й не стерпів хтось: — Ну говори! Хіба не рад новому дневі? Глянь — українські прапори підперли українське небо! А площа все росла й гула, але чомусь вона не рідна. Затис в кріпацький свій кулак круте козацьке підборіддя. Задумався. А чи згадав недавню нашу веремію. Звичайно, то не їрунда, а він по-іншому не вміє: навідмаш правдою — в лице, якою б не була та правда! І буде мічений за це як зліва, так, можливо, й справа. Він скаже нам: "Раби Москви, варшавське сміття ви й понині! Скажіть, чим хвалитеся ви? Що не в усьому, може, винні? Що вас сюди, на цей майдан, недавно ще, як бидло, гнали..» " Звичайно, то не їрунда, а він, бач, іншого не знає. Він знає тільки, що навпроти такий же лисий, як і він, не кантувався без роботи, і не одного з глузду звів. І так же йшли тоді до нього. І ті ж ішли. І майже з тим. Звичайно, слово важить много, якщо на кант його звести. І зводили. В горлянки впершись, аж вивертали животи. Як і останнім, так і першим, прийшлось крізь той шабаш іти. І сонце меркло у зеніті, і стали тіні невиразні. І той, навпроти, у граніті, приймав парад повзучих блазнів. Здригалися від оргій стіни: "Да здравствует!" і "Хай живе!" А із трибун оті, постійні, вели в абсурд народ увесь... І викинув Шевченко руки, а виявилось — рук нема. — Якщо такі терпіти муки, то краще, хлопці, — в каземат. І вниз ступив у натовп людський з бучного свята — просто в будень. — Якщо вже збракло місця в Луцьку, то тут стояти я не буду!
|