| ДАРОВАНІ СЛОВА 
 
 *
 
 Люди фотографуються,
 а рід мій
 до криниці ходив.
 
 Щоразу
 у відрі води —
 обличчя людське.
 
 Ось вони —
 портрети моїх предків.
 
 Іду вулицею,
 зустрічні в очі зазирають,
 як до криниці,
 устами спраглими лаючись,
 не в змозі пригадати
 вчорашнього відображення
 у дзеркалі.
 
 Криниця вишиваними
 рушниками вбрана.
 Мама корбу крутить —
 пора худобу поїти.
 
 
 *
 
 Хати, ніби кішки,
 до сонця вмиваються.
 По всьому селу
 корів доять,
 перші струмені молока
 у дійницях видзвонюють,
 сповіщаючи,
 що життя — це свято
 повне роботи.
 
 
 *
 
 Ніж мовчить.
 Цілує бабця хліб,
 що долу впав.
 До істини не далі,
 ніж до кварти
 з молоком.
 
 
 *
 
 У хаті поріг
 дощенту стертий.
 Бабця шамкотить:
 — Як молода була,
 дуже мені зуби боліли.
 
 Нема кому запитати,
 що в бабці
 тепер болить,
 лише завіси
 день і ніч іржавіють.
 
 
 *
 
 Мама свариться:
 “Не пхай сонця
 до діжки з водою!”
 Коли бабця жила —
 у цій діжі тісто місила.
 Я бабці не пам`ятаю,
 а мама ніколи хліба
 не пекла.
 
 
 *
 
 Птах голову
 під крило сховав.
 Мені дозволено
 за зброю потриматися.
 — Де тут натискати? —
 Жаль, що ніхто мене не бачить.
 Добре, що мама не знає.
 Усі ми дітьми були,
 але не для всіх
 Царство Небесне.
 Люди руки вмивають.
 І тільки у птаха
 крила в крові.
 
 
 *
 
 Вже більшість із нас
 навчилися вимовляти
 слова
 у певному порядку.
 
 Вже меншість із нас
 відчула їхню силу.
 
 Мені це все до верби.
 Хоч я також один із вас.
 Я один… Цілий.
 Я вмію плести кошики.
 
 
 *
 
 В щілинах тиші
 поміж пострілів
 чути, як вдома
 у саду
 яблука від яблуні
 відриваються.
 Але скільки не прислухався —
 не чутно,
 щоб поміж ударів серця
 котресь до землі долетіло.
 
 
 *
 
 Приходить ніч,
 та не приходить сон,
 як не приходять друзі.
 Приходить ніч,
 шукає в тілі душу,
 як рідні мені люди
 не розшукують мене.
 Приходить ніч,
 і місяць сходить,
 як від безсоння
 сходять з глузду.
 Ця ніч не перша.
 Але й не перший я.
 
 
 *
 
 Всміхаюсь до людей.
 Чи я їх знаю?
 Так.
 Чи ми знайомі?
 Ні.
 Всміхаюся…
 Я їм далекий
 на одну війну,
 вони мені
 на цілий постріл
 ближчі.
 
 
 *
 
 Повз хату
 люди проходять.
 “Мамо, розбудіть мене,
 коли сонях за перехожим
 голову поверне.
 Можливо, це буду я”.
 
 
 *
 
 Над ранок осінь
 до тиші моря наливає.
 Чоловіки в тумані
 перегукуються.
 Жінки зустрічні,
 мов маяки погаслі.
 Чайки сліди на воді
 у книгу буття
 переписують.
 Ніхто нікого не
 проводжає,
 лише у човнів
 очі мокрі.
 
 
 *
 
 Безлюдна вулиця.
 Ні грошей, ні віршів.
 Холодні лиця ліхтарів
 презирливо дивляться з калюж.
 Заступаю дорогу
 самотній осені:
 “Дотепер я роздягав жінок,
 сьогодні, пані, я
 до ваших послу”.
 Якщо колись спитає жінка:
 — Ти любиш осінь?
 Я відповім:
 — Це було лише вуличне знайомство.
 Та жінка не повірить,
 як і всі інші пори року.
 
 
 *
 
 Мудрість риб
 може зрівнятися
 з мудрістю китайців.
 Особисто мені
 ближча філософія мовчання.
 Проте, коли
 від жінки пахне рибою,
 я випиваю сто грамів.
 Цим я схожий
 на китайців.
 
 
 *
 
 Будинок порожній,
 мов мушля.
 Коли прислухатися —
 чути, як
 за тисячі кілометрів
 море шумить.
 Жінка думає,
 що іду до моря,
 насправді — від неї.
 
 
 *
 
 Поріг під самою стелею.
 Двері заспано риплять.
 Крізь повіки спостерігаю,
 як зелені язички трави
 зі стегон у жінки
 місячне світло злизують.
 Хочу ім’я жінки вимовити,
 але губи пересохли.
 Після ночі кохання
 в усіх довколишніх
 прісних озерах
 вода солона.
 
 
 *
 
 Лугом жінка йде,
 одяг збирає,
 з одягу
 сполохані метелики
 спурхують.
 Назавтра
 ніхто й не пригадає,
 що тут відбувалося,
 хіба що бджоли зауважать,
 де чоловік квіти рвав.
 Лише один метелик
 пам’ятає,
 якого кольору
 очі в жінки,
 але й той дальтонік.
 
 
 *
 
 Жінка річку
 убрід переходить.
 Поділ припідняла.
 Упав їй до ніг,
 все вище й вище,
 мов вода,
 по тілу піднімаюся.
 Руки благально
 догори звела.
 Цілую кінчики пальців.
 
 
 *
 
 Мов  годинник
 у тиші нічній,
 жінка каблучками
 вицокує.
 Котра година — не видно.
 Черевички старі,
 а жінка така,
 якою її
 чоловік бачить.
 
 
 *
 
 Жінок, яких раніше
 в лице цілував,
 тепер лише по голосу
 впізнаю.
 Часи навмання
 людьми міняються.
 І тільки яблуня стара
 цвіте, як за молодості.
 
 
 *
 
 Сосни довгоногі,
 мов дівчата-підлітки,
 перешіптуються, хихочуть.
 Колючки м`які,
 ніби пушок на скронях.
 Вітер поміж гілок тікає.
 Губи з присмаком хвої
 і сльози бурштинові —
 оце й усе,
 що жінкам від дівчат
 лишається.
 
 
 *
 
 Пляж.
 Сонце крізь сито цідиться.
 Через кожних три кроки
 морозиво продають.
 Шоколадні тіла жінок
 без обгорток.
 Після вечері — танці.
 Пари по всьому парку.
 Чоловіки пальці облизують.
 
 
 *
 
 Поміж старих світлин
 знаходжу фото
 розлогого дерева.
 Скільки ж це років,
 як загубилося?!
 Тоді ще під деревом
 жінка стояла.
 
 
 *
 Колись
 кохання просив,
 як просять цигарок.
 Тепер прошу,
 як просять
 хліба.
 
 
 *
 
 Зорі падають.
 Бешкетники з рогаток
 у вікнах шибки б’ють.
 Зібрав колекцію камінців,
 що колись були зорями.
 Маю щастя,
 але не маю чим
 його міряти.
 
 
 *
 
 Синичка
 з долоні дзьобає.
 Мовчу.
 Чимало слів у роті,
 але всі гіркі,
 наче зерна
 гірчичні.
 
 
 *
 
 Ця жінка — крапелька,
 лише
 маленька крапелька.
 Я — море.
 Остання крапелька...
 Я вийшов з берегів.
 
 |