| ПЕРЕМОВИ: ЖАРИНА В ДОЛОНІ 
 
 ***
 
 — Одного разу
 уздрівши істину,
 поет усе життя
 віршами гріхи замолює.
 — У геніального поета
 муза сліпа, —
 подає голос хлопчик, —
 він щораз пером їй
 в око втрапляє,
 хоча й у темряві пише.
 
 Не збагну, заперечує він
 чи погоджується?
 
 
 ***
 
 Читаю хлопчикові вірша:
 — Не жінка —
 вічна дівчина,
 стрічку дороги
 в косу заплела...
 
 — Отак і шляк
 чоловіка трафляє, —
 коментує хлопчик.
 
 
 ***
 
 — Ніхто ще ціни
 слову не склав, —
 запевняю хлопчика,
 він плечем стенає:
 — Чоловік, мов радіо,
 багатьма голосами
 просторікує.
 Пустеля слухає його.
 Не чути лише,
 як у самітника
 на зубах пісок рипить.
 
 
 ***
 
 Хлопчик обриває
 мій монолог
 про духовність:
 — Всі миші
 в коморі як миші,
 і тільки одна
 (ніби й не біла!)
 мріяла про бібліотеку.
 
 Не знаю,
 чи мені посміхатися.
 
 
 ***
 
 Я серджусь на хлопчика:
 — Та що ти знаєш?!
 — Дещо я таки знаю, —
 спокійно відказує хлопчик. —
 Коли мені болить,
 я не знаю завіщо,
 але ж більшість навіть
 не знають, що їм болить.
 
 
 ***
 
 Спас.
 Хлопчик мовчить.
 Яблука в саду падають
 так часто,
 що слова не вставиш.
 
 
 ***
 
 — Небо райдугою
 до землі сміється, —
 показує хлопчик.
 — Чому ж тоді
 кутики райдуги опущені?
 — Бо небо головою
 донизу висить.
 
 
 ***
 
 — Дощ пройшов,
 а сліди — дитячі, —
 несподіваним відкриттям
 очі зволожені.
 
 Хлопчик роззувся:
 — Вшануймо пам’ять тих,
 що вже змінили дитинство
 на черевики дорослих.
 
 
 ***
 
 Дурник сільський
 людям на сонце показує:
 — Дивіться: сонце!
 Люди сміються.
 Хлопчик насуплений:
 — Сміються,
 бо гадають, що бачать.
 
 
 ***
 
 — Сонце сонцю не рівня.
 — Але ж сонце одне, —
 дивлюся на хлопчика
 поверх чорних окулярів.
 — Отож-бо ми
 і не проміняємо
 його ні на яке інше.
 
 
 ***
 
 Хлопчик від сонця
 очі ховає:
 — Багато світла —
 це темрява.
 
 
 ***
 
 — Тіні стали
 коротшими, — зауважую, —
 сонце в зеніт піднялося.
 — Люди дрібнішають, —
 поправляє мене хлопчик.
 
 
 
 ***
 
 Хлопчик горілиць
 на траві лежить,
 на хмаринки
 в небі дивиться.
 — Люди також могли б літати,
 якби крила не заважали.
 
 
 ***
 
 — Місток над річкою —
 береги за руки побралися.
 Річка — любов.
 
 Хлопчик за течією
 спостерігає:
 — Як зійдуться береги —
 річка пересихає.
 
 
 ***
 
 Крізь комиші — до Паскаля.
 — Тс-с-с! — тулю пальця
 до уст, — люди мислять. —
 Хлопчик прислухається:
 — Ні, очерет шелестить.
 
 
 ***
 
 Вітер у кронах шелестить,
 хлопчиковим волоссям
 грається.
 Думка зароджується:
 — З дітей люди виростають,
 а в очах людських —
 сучки та колоди.
 — Атож, — киває хлопчик, —
 недарма ліс сахається.
 Слідом за людиною
 сокира іде,
 вроки з дерев знімає.
 
 
 ***
 
 Підкидаю
 до багаття хмизу,
 язики полум’я
 в екстазі звиваються.
 — Вогонь потребує офіри.
 
 Хлопчик кладе
 на долоню жарину:
 — Ці жертви ніщо
 порівняно
 з жертвами язиків
 людських.
 
 
 ***
 
 — Чому ти ніколи
 не граєшся у війну?
 — А чому ти мені
 ніколи про неї
 не розповідаєш? —
 відповідає хлопчик
 запитанням на запитання.
 І згодом — ніби й
 не до мене:
 — Спинився вояк
 перед дзеркалом —
 вояка в ньому уздрів.
 Думати не мав коли —
 вистрілив.
 Хто воякові дорікне,
 коли він захисник,
 а винуватий той,
 що в дзеркалі.
 
 
 ***
 
 Людська постать
 на обрії бовванить.
 Гортаю підручник історії...
 Хлопчик запитує:
 — Куди блудним
 синам повертатися,
 якщо батьки
 маєток пропили?
 
 
 ***
 
 Хлопчик пошту переглядає.
 — Що там пишуть? —
 сідаю навпроти.
 Він жмакає газету
 і кидає під ноги:
 — Чоловік — як лук
 зігнутий,
 жінка — мов тятива
 напружена,
 діти — наче стріли.
 
 
 ***
 
 Дарую хлопчикові
 записника.
 Відмовляється:
 — У мене немає
 зайвих слів.
 — А як будуть —
 подаруєш мені? —
 жартую.
 Дивиться на мене
 спідлоба:
 — Я не дарую друзям
 того, що мені зайве,
 лише те, що мені
 самому потрібне.
 У мене зараз нема
 потрібних слів,
 будуть — подарую.
 
 |