Він сповістив про себе реготом дверей, заповнивши собою всю кімнату. На вила страх мене бере і називає братом. Якби я не втікав, мене б і не зловили, я б помінявся з братом місцем. Кричу до мами: вийміть вила! Та в мами руки в тісті. Коли б я не ховався, мене б не розшукали, якби я не ховавсь, то був би сам ловцем. Сни видають мене і зраджують дзеркала. Страх дивиться в потилицю, як дивляться в лице. Помила мама руки, хліб випікся уже. А страх, як час і біль, тупцюється по кругу. Він б’є мене ножем і називає другом. Мовчу. Цілує в губи тричі. Маленьке серце никне в голові. Гукає з кухні мама, їсти кличе, а в мене руки у крові. В очах — ні слова, ні тіні — на вустах. Приходить знову страх, але мені не страшно. Він мій, цей страх. Цей страх — домашній.
|