Набрякла безгомінь  вечірньою втомою повна.
І гасне півусміх. А погляд - як прірва бездонна,
Неначе в очах потьмянілих тече беладона,
Немовби не день цей, а світ добігає кінця.

Дрібні мишенята – то пальці, що бильцями крісла
Втікають хутчіш від імли, що в кімнаті зависла,
Імли, від якої у грудях немислимо тісно,
І серце пташиною рветься з рипучих дверцят

Закисло повітря - ще мить, і ухопить оскома.
Так глухо і порожньо тут  - не зізнаюсь нікому…
Аж сяде на руку метеликом дотик знайомий  
і тілом проллється, як струмінь живої води

Утома додолу ковзне, мов шифонова сукня,
І сумніви - сірі вовки - перетворяться в сутінь,
І ми – тільки тіні, у цьому пейзажі присутні, -  
Ступили у місячну стежку - і щезли, як дим…