ДРЕВНОЛИКИ

Та ні,  все  треба брати  своїм горбом.
Як-то на тім всім буде держатися зміст тихих слів?  
А це щоб  з ясної височини полуду  не бачити,
треба на вольній волі світу Божого побачити.

Викинути зі свого серця змію на той світ,
щоб не ламати свою лірику і душі живих.
В одиночку жертвувати своїм життям,
щоб держатися на сім світі чужого берега.

Ясна річ,  жити чужим розумом, аж наче,
щоб не бачити чудес далі свого носа.
Ради одного себе відвідати сон, голубчику,
по різних закутках,  щоб не вдержати свого язика.  

Цікаво,  у глибині серця перехопити чутку  
про старих без речей, які називають по імені.
Саме цієї митті правдоподібно втілити
те, чого ніхто не чув про біографії тіней.

Та й вже  які не мають свого гуластого обличчя
втратили серце і вже  грішним ділом пруть далі.
Пху,  випадкові! Ой, горе, та же то світ – вона.
Явна з ліпших цяцьок удає себе на все царство.

Там отой баламут  не став довго вагатися,
І  не жаліючи своїх ніг  біжить скоріше,
у безвість, де верещить сьогодні вона.
От йому і світ не милий,  звичайно, зневірився.

Як-то на тій живій та й усі обліпили
напівзруйнований вапняний фалос –
символ трипільського велетня-бика
і оглядають в рожевому світлі  красуню,

що світить ребрами сплячого всесвіту.
Та й нізвідки взятись шаленству,
нема вже як ворожити на втрату життя, -
як та я уява притаманна сліпому –

переповнена розписами ГІЛЬГАМЕША
а як відмулила себе в нестримну  ІШТАР –
у гарячці  оздобила з’яву оголення,
немов виклала себе у течії життєдайної любові

до мене, - он, як тихо, - симптом могили
перевтіленого в людину ЕНКІДУ –
напуває себе  божим зачинком  сліз і крові,
іж, як  смерть, удавлює його  до чорної гори.

Ось те безсилля бере з останнього лику, -
ну й  віра! – вирвані мари – подив, ячання –
порожній світ необізнаного  у первісному
сяйві   золотава праматір безодня АПСУ –

морок зачутного мерху –   прокинувсь –
не по лукавому заміру  цей ЧАС  зломить ногу
в мурах сновид і повний абсурд – світ його знає! –
це дійство не для уяв –  жах, безум,

Гаряча Піч – огидно   лягла на груди.
І звідки зустрів живого з вічним прахом снів
і маю тепер бурхливе дихання ТІАМАТ.
Ох, нарешті, хаос, - далеких від розуму фіксів.

Кажу ж, це якесь уособлення – геть те,  звірі –
паморок від божих доснов обливає істоту ,
лиходіє химеру з маячінь, вогняних явищ-отрут
зве смердючого вічного УТНАПІШТИ.  

Де? Де! Обряд перевтілення людини
в Божу істоту, де ця домна?
І коли вже ти вгомонишся!!!

Цілюще зілля для служби навколо жертовника, -
а що ще треба Землі? – наявні ріжки для заклять
нового породілля – хліб і ковбаси з перцівкою,
вломи собі паляницю у чаді над свічкою.

Батечко, ця служба, як праця творця
не терпить ні часу, ні простору, ні усвідомлення. –
І сотвори сонячні очі! – Вогонь,  квітка безсмертя,
ватра зневіри від меду поезії.

Обмаль безглуздих слів за всіх баламутів,
тлінних отчизн – крізь морок незрячих
я росту у вільготі мандр, а щоб я сказився,
діюся кров’ю серць капосних –

гордо  сперло від слів красномовних, все:
як ото слово міцне і  добре завзяття –
але, жаль, каламар мій  гірше шахрая:
бо як зіпнуся в жертовник гузною:  оце паную себе!

З усіх  очей перекидьки на гамуз ледарям–
Аж  дух від абсурду вірить, - все довкіл колядує,
світ скрізь ходить ходором – літає – а, ні, -
орел підхоплює випалих з колисок малят,

і несе їх в сад – садівникові десь в позачассі
у румовище – у вертеп в мільйон дір-країв –
нібито в дрібні віки – життя УТНАПІШТИ, -
який уповз у вічність за  квітку безсмертя,

яку віддав немовляті. – Хай їх більшає щодня! –
Квітка одна на Вітчизну.

Ну що ж, садівниче, - приймаю блаженство.
Я ледь розпізнав сем’я МАРДУКА – з кришталем,
з золотом, - враз, не по вірив! –як ховав Боже Дитя
для краси –і за це відплатив оцим злитком душі.

Здивувалася  мати-ясновидиця, яка прохала за сина.
Та так, назад не повернеш, бо мить не спинити, -
тепер тільки дякуй Господа нашого за те,
що царство твій син успадкує і цей сад,
де вільно квітує те, що віддав садівник.