Вона. Щемить… Ще мить - і серце моє розірветься з розпуки! І нектар вже не п’ється, налийте мені коньяку. У гіркій безнадії до тебе протягую руки, прагну сильних плечей, а знаходжу опору хистку. Припадаю до рук (срібні струни розкраяли в шмаття). Дім старий, мов катівня замучених музою душ. Щось стікає з очей, я молюсь з істеричним завзяттям. То не сльози, мій любий, то просто розмазалась туш. Він. В моїх венах не кров, а дешеве, замучене віскі, від моїх сигарет у кімнаті повітря – хоч ріж. Всім законам супроти рукописи тліють мов тріски. У старому каміні останній допалюю вірш. Твій знецінений майстер, маестро забутого соло! Струни рвав, ніби нерви, палив безнадійні мости. У руках моїх крейда магічне окреслює коло, у німому бажанні хоч тут свій талант зберегти. |