Вже холод торкає таємні струни вмирання, Фіалкові очі богів затягує льодом, І руки лягають м’яко, мов білі води, На тепле ще досі чоло заснулого міста. Вже флейти стирчать із вуст північного вітру – Шаблі солодкої криги й нестримного руху, І грудки м’якого, легкого смертельного пуху Лягають на груди твоїх недовірливих фавнів. Вже небо – як поле, навкісно розбите слідами Птахів, що тікали, важкі підібравши одежі, Роззявило рота, налякане власним безмежжям, І слинить на плечі дерев нетанучим снігом. Вже сталося більше, ніж мало. Зима все звершила. Поклала останній стьожок на зашиті повіки. Тепер, босонога, ступнями виходжує ріки, Збирає краплини, мов ягоди мертвого сонця. Кладе їх в кишені ротатим патлатим деревам, У котрих на їхніх тілах, почорнілих від болю, Заховано глибоко десь під шорсткою корою Сумні письмена, що пророчать пришестя весни.
|