На пальці зіпершися, сніг відшкрібали від тверді, А море від суші, а гори від стелі небес. Поглянь, майорять за плечима, як тіні подерті, Уривки життя і закохані залишки смерті, І руки, що вміли колись обіймати тебе. А ми у птахах відчуваємо душі – як кулі, Як грудки свинцю, як озера вчорашніх вітрів, Вони прилітають – і з ними скорботи минулі В подобі сумних наркотичних фарбованих гурій Сідають на плечі наморених наших життів. З-під світу вже вийнято палі і цвяхи, і списи, Вже вкладено пальці у рани, а тіло у час. І хтось там на небі жовтаву лампадку повісив, Жадібно вдивляється в наші незаймані риси, Жадібно впивається в наші незаймані риси, Неначе у нас впізнає невпізнаваних нас.
|