| ніч, а отже і ти десь не спиш в пустопорожньому цьому місті.
 я видалила електронні листи,
 я - напів'янгол, напівкентавр.
 дерева вже вирушили на пости,
 там, за вікном, ворушиться листя,
 людина, вийшовши на пустир,
 стає значущою, як пентакль.
 
 все можна виміряти в цигарках.
 у псів приблудних вологі очі,
 і я підбираю спідниці низ,
 щоб не вмочити в пам'ять поділ.
 зелений місяць, зелений паркан,
 тим часом до іншого краю ночі
 лишилось вже кілька хвилин, а ми
 ні в чому іще не зізнались собі.
 
 і руки сидять на плечах, як птахи
 німі - ще не вміють співати по тілу,
 а під язиком ховається слово
 тупе й небезпечне, як рецидивіст,
 готовий сяйнути ножичком. Сонце,
 страшне і велике, як крововилив,
 дереться пожежними сходами вгору,
 щоб місяць за ноги стягнути вниз.
 
 він (місяць) вже висів давно на трубі.
 мій рот відмовлявся артикулювати
 слова про болюче й належне, але
 обручики дима так справно низав.
 самими плечима всміхаюсь тобі.
 цілую усе, що не можу пізнати,
 цілую усе, що хоч трохи балет,
 навіть якщо це насправді - базар.
 
 дерева танцюють повільний фокстрот
 і тіпає тілом повішений місяць.
 людина, вийшовши на пустир,
 стає порожньою, як стріла.
 сидіти до ночі в якомусь бістро
 і похапцем - так, щоб ніхто не помітив -
 своєю долонею провести
 по пальцях твоїх на краєчку стола.
 |