Ве, еФ і Йот сиділи на трубі.

Вільям Батлер
стежив за ходом світил над зеленими пагорбами,
Федеріко Гарсіа
пошепки розмовляв з деревами,
Йосип, син єврея,
гучно сякався в дірявий носовичок неба.

Загалом, на трубі панував цілковитий спокій.
Потім до них прийшов Господь.

Вільяме, сказав він,
я завжди терпіти не міг твоїх містичних фіглів-міглів.
Твої сумнівні жінки і часом не менш сумнівні друзі
нерідко викликали в мене бажання
махнути на тебе рукою – та й годі,
і геть полишити стару звичку
гріти свій радикуліт на сонечку біля підніжжя Бен-Балбена…
Однак, Вільяме, Вільяме,
як ти знав, що я люблю сурмити в ріжок?!
Коли за плечем регочеться вітер,
і хмари, як олені, мчать учвал за палаюче видноколо,
коли діти богів, старіших за мене,
раніше за мене забутих,
виїжджають на лови…
Що може бути ліпше за це, Вільяме?
Нехай вони вполюють кілька полохливих зірок,
кілька хижих зубатих комет,
а ти, тим часом, ходи-но зі мною до раю!
Ти ж бо, Вільяме, ніколи не забував дослухатися до вітру,
ніколи не втомлювався стежити за високим польотом птахів.
Знаєш, Вільяме, скільки птахів у моєму раю?..

І з цими словами вони залишили решту товариства.

На якийсь час запанувала тиша.
Труба легенько погойдувалася.
Федеріко задумано вишивав червоні хрестики на білому тлі свого серця.
Йосип протирав окуляри.

Через якийсь час Господь повернувся.

Федеріко, сказав він – і посміхнувся.
Мій любий Федеріко…
Ти, чию душу однаково глибоко краяли
чорні танці альбасетських ножів – і білопінні пісні апельсинових дерев.
Ти, що вмів однаково легко говорити
зі сліпими дітьми і гордими циганами.
Ти, чиє серце розікрали по шматочку
місяць і море, жовті поля і срібні маслинові зарості.
Ти, що скуштував свинцю на світанку
(З рани тоді – пам’ятаєш? – ще витекло сонце).
Я люблю тебе, може, не більше й не менше за інших своїх дітей
(адже я – Господь, а Господь має любити всіх однаково),
однак знай, що для тебе, Федеріко, є особливе місце в моєму саду.
Там кричать нічні птахи, розгортаючи пишні віяла темних хвостів,
там відкорковують пляшки з криваво-червоним вином,
там однаково палко обіймають прекрасних жінок і дерев’яні тіла гітар.
Там, в оманливих лабіринтах світла й тіні,
можливо, чекає на тебе хтось,
хтось із темними мигдалевидними очима.
Тож ходімо зі мною, Федеріко!
Ходімо зі мною…

Чоловік, що сидів, трохи знічено підвівся –
і обоє, тихенько перемовляючись, поволі попрямували туди,
де висіла нд обрієм
червона розжарена тареля сонця.
Один ледь помітно підтримував за лікоть іншого.

Від розпеченої труби, тим часом, повівало жаром.
Йосип ліниво згорнув собі шапочку з газетного аркуша і розщіпнув піджак.
Почувши трохи згодом за спиною кахикання, він навіть не озирнувся –
Тільки зрадливо смикнулися вгору кутики його рота.

Ну що ж, Йосипе…
Ну що ж, Господи…
Ти маєш з нас тут собі непогану розвагу, чи не так?
Ось Ти створив нас і створив нашу трубу,
і створив цю газету, з якої я
з такою, вартою кращого застосування, спритністю
згорнув собі шапочку…
Ти, певно, знудився тут, Господи?
О, я розумію Тебе ліпше, ніж можна подумати.
Бути замкненим у чотирьох стінах
навряд чи ліпше, ніж бути замкненим у чотирьох сторонах світу.
Скільки разів я ловив за хвіст вічність
через вічко плинності –
а ось нині, здається, вона таки спіймала мене. І що вже пручатися?
Тож ходімо, Господи.
Віриш, я вже не хочу бути генералом неба,
але я, тим паче, не маю бажання бути порохом чи пилюкою.
Я, знаєш, хочу дивитися на море, Господи,
на синє Егейське море,
яке гойдає в білопінних обіймах Одісеєві човни та уламки кораблетрощ.
Дай мені море, Господи!
Дай мені море, що не має кінця,
що не закінчується ніде і ніколи…

З цими словами
Йосип підвівся, зняв з лисини паперову шапочку,
старанно обтерся картатим носовичком
(Господь на те крадькома посміхнувся у вуса),
і ось вже вони попрямували на захід.
Йосип усе ще буркотів щось під носа,
Господь усміхався.

.................................................................
Мене не було там ніколи –
на тій трубі,
де сиділи колись Ве, еФ, і Йот.
Однак я можу заприсягнутися, що цю історію
мені нашепотіла одна паперова шапочка, складена з пожовклої газети –
а вона, безумовно, знала, що говорила.
Я ж, у свою чергу,
не могла не переповісти все це вам.
З великої любові до Ве, еФ і Йот,
а також до Того,
хто так гостинно запросив їх прогулятися своїм садом.