Ввічливо долі дивитись у вічі
ще недостатньо, щоб біль оминути.
Наче в дитинство — впадаю у відчай.
Парус надії мій — м’ятий та гнутий,
рваний вітрами і зливами битий,
знову вертається в озеро серця.
Що із тим човником вутлим робити?
Нащо той досвід, і що з нього сенсу?
Буду терплячою. Бурі минають:
парус зітліє і зникне затока.
Інші пісні із вікна пролунають,
інша закублиться в серці морока.
Гляну: а дзеркало щириться дружньо,
гляну: дорога лягає слухняно
попід колеса — і швидко, і пружно —
повз вересневу суху порохняву.
А на вузеньких стежках біля хати —
яблука стиглі та червонобокі.
За ніч насипались.
Годі й шукати
кращого, іншого щастя й турботи,
аніж оці...