Пригадую, мов сон, буденно й скромно
Старий тролейбус плентався колись,
І раптом під незвичний хрускіт скроні,
Два погляди на мить пересіклись.

Очей жіночих необранки долі
Безодня прикувала погляд мій,
І я дививсь, мов на удава кролик,
Рухнутись пробував і голос чув «Не смій...»

Дим розуму в площинах інших вився,
І розверзались вічності мости,
А я в безодню тих очей дивився,
Німий не в силі погляд відвести.

Я силкувався крізь тумани Лети
Крихкий навести в пам’яті місток,
І звуки голосу долинули здалека
У тихому питанні: «Ваш квиток?..»