А входини до лісу, як до храму:
Мов свічі, сосни зречені стоять,
Смарагдові у небо ллються брами
І струменіють синьо, і тремтять…
І горобин розсипані рубіни
Мов на жертовний кинуті  вівтар,
А лісових озер аквамарини
Вигойдують купав осінній жар…
Схиляюся, молюся, як іконі,
Красі коштовній рідної землі,
Ось літо бабине засріблилось у скронях,
Туман розсипав перла на чолі…
Я припадаю долу перед ликом,
Проявленим у скромних маслюках,
Мале – то нерозгадане велике,
А велич, як терпкий живиці смак.
Душа німує в стоголосім храмі,
Де сосен свічі золотом горять,
Й смарагдові у небо ллються брами,
І манять у незвідане, й  тремтять…