Як мати воду дощову збирала в дні далекоплинні – цілющу, рідну, ледь живу, збираю мову по краплині. Забутих предків мовчазних блукають тіні по оселі... І я в думках – побіля них – слова їх слізні та веселі, пісні їх, розпачі та сум вбираю спраглими вустами – їх мелодійність і красу – невже, як сніг, вона розтане і зникне? Дайте хоч ковток живої мови – вгамувати жагу пекучу. Зник місток: джерельце всохло біля хати. – Чи є живий хто? Відгукнись! Промов до мене тихе слово!.. Відлуння, пан тутешніх місць, мою підтримує розмову... |