Космонавту Павлу Поповичу Ой, летіли лелеченьки, летіли низенько... Ой, летіли й клекотіли, пам’ятаєш, ненько, Як благав маленький хлопчик: «Ой, ти пташко мила, Кинь же мені пір’їночку, зроблю собі крила... Вже добігався доволі стежками в долині, Зроблю крила й літатиму, де зіроньки сині...» Як хотів, то так і сталось: крильцята за спинку, Та й поволі — вище вгору... «Ой, куди ж ти, синку? Ой ти, хлопчику, куди ж ти, — зітхає матуся...» «Не лякайтесь, ненько мила, я ж не розіб’юся!» Ой, летіли лелеченьки, кожне — як горобчик... Чи вони такі маленькі, чи я вже не хлопчик? Ще є сила, ще є крила, хоч сивіє пір’я, Ще й зірки зриваю з неба, — вже ціле сузір’я! А заплющу тільки очі: хатинки далекі… Та дитинство… де у небі клекочуть лелеки...
|