І я звикаю, як звикають діти
без іграшки, без матері, без дому —
без тебе жити: плакати, радіти,
улещувать зневіру та утому,
лягати спати, тільки-но стемніє,
і довго ще вдивлятися у простір,
неначе в тому мороці й мені є
чого чекати: радощів чи млості...
Вщент завчені повторювати гами,
на повні груди дихаючи небом —
на сніг — щоранку — босими ногами,
й водою — із цеберки... Ось потреби.
Буденні, але інших вже не буде...
У квітні сніг розтане, сад розквітне.
Надихавшись духмяної облуди,
затьохкають пташини перелітні..
І я зіллюсь із болісно-бузковим
весняним світом, наче в нім — одна лиш...

Коли мене зустрінеш випадково —
вже не впізнаєш...