Опубликовано: 2007.09.11
Поэтический раздел: Универсальная лирика

Олеся Сандига

***

Розметала сріблясте волосся по вулицях старість,
І всесвітня печаль заливає брудні тротуари.
Розвернувши обличчя і очі всередину себе,
Непримітно однакові, злившись з асфальтом і небом,
Мов китайські ліхтарики, люди снують по затопленій суші,
І крізь стінки їх сірого тіла просвічують душі.


В цього свічі, у того потріскують дрова в каміні,
Пахне хвоєю, тіні танцюють по стінах.
Теплий плед і вино –  цей на когось чекає, напевно.
Ах, як гарно під стукіт дощу вона грає Шопена!
Мов китайські ліхтарики,  люди снують  по затопленій суші,
І так затишно серед дощу мерехтіти їх душам.


Ці вогні – ніби зорі, і гаснуть при денному світлі.
Я люблю їх, бо їм у мені не горіти:
Моя сірість порожня, а очі сухі, ніби листя.
Бо коли іде дощ – це моя душа плаче над містом.

2004
© Олеся Сандига
Текст выверен и опубликован автором

Все права защищены, произведение охраняется Законом Украины „Об авторском праве и смежных правах”

Источник: https://poezia.org/ru/id/7390/
Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.

2003-2025 © Poezia.ORG