Розметала сріблясте волосся по вулицях старість, І всесвітня печаль заливає брудні тротуари. Розвернувши обличчя і очі всередину себе, Непримітно однакові, злившись з асфальтом і небом, Мов китайські ліхтарики, люди снують по затопленій суші, І крізь стінки їх сірого тіла просвічують душі. В цього свічі, у того потріскують дрова в каміні, Пахне хвоєю, тіні танцюють по стінах. Теплий плед і вино – цей на когось чекає, напевно. Ах, як гарно під стукіт дощу вона грає Шопена! Мов китайські ліхтарики, люди снують по затопленій суші, І так затишно серед дощу мерехтіти їх душам. Ці вогні – ніби зорі, і гаснуть при денному світлі. Я люблю їх, бо їм у мені не горіти: Моя сірість порожня, а очі сухі, ніби листя. Бо коли іде дощ – це моя душа плаче над містом. |