Є таке манюпусіньке щастя – відчути місто. Просто треба будильник на п'яту, спортивний велік, крепдешинове синє плаття, побиті кеди, перед тим – щоби жити – горнятко кавусі з цукром, а тоді вже моститись невиспаним важкодумом у сідлі, набирати швидкість, ковтати вітер, так, щоб сироти бігли пузом, стирати шини, може, йойкати вголос, лякати пташок… А потім зупинитись, зустріти сонце, відчути силу і поїхати далі протертим до дір маршрутом: Львівська площа, БеЖе, Золоті, через Льва – до цирку, розбивати калюжі, сміятись, репняк почути із чийогось вікна і подумати: «Дуже вчасно…», пити каву з кіоска і їсти ванільний пундик, відчувати асфальтову свіжість і сіру тишу, доганяти таксистів і радісним перегуком підіймати таксистам ущент філософський настрій. А пізніше тягнути велік на другий поверх, і навшпиньках повзти у душ, а тоді – під ковдру, де, втикаючи сни про велике й несправжнє місто, ти його пропустив – манюпусіньке тоє щастя…
|