Це пізня осінь. Дощ покрівлі миє І хлюпає в калюжах під ногами. Ми живемо без віри, без надії Життям переобтяженим роками. І все густіше сивина на скронях, Мов білий сніг чи від морозу іній, І доля все чіткіше на долонях Мереживом тонких життєвих ліній. Сталеві хмари низько-низько виснуть. Наближення зими це вірний знак. Та ще й думки, як осінь сірі, тиснуть, І не втекти від цих думок ніяк. Вони, як шашіль, мозок точать, точать… Та ще й новин невтішна череда. Перетікають дні в безсонні ночі, Ще й темні, наче в озері вода. Куди подітись від часу сумного? Чи є від нього вільні десь краї? У пору цю всі згадують про Бога, Молитви шлють і звернення свої. А він, мабуть, уже й не хоче чути Проблеми наші, болі і жалі. Не осінь винна, винні в бідах люди, Самі себе пригнули до землі. Ні, це не осінь змушує старіти І невблаганно забирає час. Ми просто розучилися любити. А як не любим, хто ж полюбить нас?
|