Поет не страждає, він просто не може страждати,

На місці души в нього тільки байдужість і сила.

Коли він палає, він ванни приймає в багатті,

І радо там пестить перетинки ніжні на крилах.



Безумна Офелія, Гамлет тобі не товариш,

І німфою бути при ньому – жахлива провина.

Навіщо ти рвеш декольте і невтішно ридаєш,

Що цицьку не хоче смоктати ця мертва дитина?



Як сон – йому злива, як тінь – йому спека, садиба

Йому – табуретка, а тюль на вікні – йому грати.

По нашім серцям, як по зорям, цей хижий сновида

Іде, щоб колись метеором трагічним зірватись.