Той тихий день, і дощ, і сквер бульвару. Ще визирають з вікон білі мавки. Життя спускається на ліфті в чари жару. І входить у халепу після давки. Заходить у маршрутку і диха ароматом. Той тихий в кепі обіймається з халепою. Нуртує в бешкетах. Вмирає агонія задаром. А ти, кохана, зустрічаєшся в колибі з дурепою. Який трепет, поет цілує протухлу любов. Чути шепіт, поет уже зріє у каламутті дощу. Піднесена кохана обриває запону туману. Піднесена кохана заходить у колибу-рощу. Обірваний хруст тонких пальців у злості. За нею виходить сомнабул у тіні на вікнах. Обірване світло очей колихає сльози під гами. Кохана з коханим застигли на відстані драми.
|