Ну-що, скоро ви-бач-ай!-тиметься грозо-ожеледи!-влений дощунчик із недбало-пере-звалистого шквалу за джюрчиків в моїм літнім борщу. Ті, що спеку умиють і гаряче каміння архівної Вінниці – стануть струм-чищем. Вчора моє місто похвацимбалилося градом над міською змокло-озонуватлою уявою. Ось, отуєчки, на бульварні лип’єфи вийшли зжалитися три розтролені мамочки, - неспроможно-нездала постраждала матеріально, калічно-чала занедбалась соціально, постраждало-паралічна вимоталась фізично. А де ж ваші дітоньки? – Ну-мо, дітки, з дворів, виносьмось із залежалих калаталочок, вигадуймось із зухвалих камчадалоньок, виманюймось із охлялих качалівок, з вимоклими ляльчиними сонечками, що віддзеркалюються на емалях дорогих авто. Хай вони будуть лазити по кружалечкам з усмішками, на вимоїнах, де забовваніє марево із веселих серпантинів з мільйонів автомобілів біля щасливих ательє для бувалих цурпалок, окрай розчервонілого палацу з аномаліями моталок, неподалік зухвалого парку з регаліями оригіналок, недалеко паливних заправок з хімікаліями катафалок.
|